Серед поетів, які сьогодні щиро діляться своїми віршами і не тільки віршами, але й найбільш пам’ятними і хвилюючими життєвими подіями, а відповідно й поетичними рядками – Михайло Миколайович Вершигора.
У його творчому доробку є вірші, прозові новели, гумор, сатиричні мініатюри. Одним словом, як говорить добродій Михайло «Пишу про те, чим живу і що переживаю в момент життя». У 1994 році побачила світ його поетична збірка «Пастелі зеленого літа».
Тривожних і щасливих моментів доля подарувала Михайлові Миколайовичу немало. Отож, у кількох словах про життєвий і творчий шлях.
Народився Михайло Миколайович Вершигора 1 лютого 1938 року в селі Касперівці. Тут закінчив школу, пізнав світ музики. Тут допомогли йому у життєвому виборі – обрав професію музиканта. Закінчив Чернівецьке музичне училище, пізніше заочно Рівненський інститут культури. Його дитинство було мало скрашене радостями.
Коли виповнилося Михайлові 6 літ – пішов на фронт батько. До цих пір з болем згадує, що мати з бабусею відправили його до материних батьків у Лисичники. І не відбулося навіть прощання з батьком, яке було б єдиною пам’яттю про батька, що з війни не повернувся.
Сьогодні Михайло Миколайович зберігає про нього згадки із слів матері, рідних, сусідів, а підтвердила його втрату для родини посмертна картка «Пропав безвісти». Пізніше допомагав тільки плакати іншим, коли проводжали на війну з села. Про це згодом й описав в новелі «Це не повинно повторитись».
Друге горе прийшло в родину в 1948 році, коли заарештували матір: наговорили, що допомагала бандерівцям. Не встигла й опам’ятатись бабуся, яка була відомою куховаркою на все село, а змогла тільки позичити на дорогу в добрих людей калач. Передала дочці, і знепритомніла. Страшною залишилась в пам’яті ця мить. Мати, що опинилась зразу в «чорному вороні», тільки махнула рукою з віконця загратованого, а поруч залишилась бабуся, яку довелося рятувати і довести додому. Було Михайлові тоді тільки 10 років.
Відтоді й став старшим в сім`ї. Та люди добрі не покидали юнака. Допомогли і в виборі заняття на подальше життя. Сьогодні завдячує сусідові Оленчику, який нарадив вступити до Чернівецького музичного училища, цю ж професію обрали і його два сини – відомі музиканти Оленчики.
Тоді постала горем ще одна перешкода – не приймуть на навчання, якщо дізнаються, що мати засуджена. Довелося з болем і слізьми сказати неправду, що мати померла. І тільки пізніше прийшов до гуртожитку сусід, який сповістив: «Мати твоя, Михайле, повернулась».
Радість і страх опанували тоді. Добре, що повернулась мати, жаль, що виключать з училища, коли дізнаються. Та все обійшлось - допоміг класний керівник, а мати уже не покидала з тих пір свого сина.
Щасливий пан Михайло, що жила з тих пір рідна ненька в селі, яка пережила тяжкі тортури, тюрму, працю на поселеннях у Воркуті, в Мордовії. Була засуджена на 25 років, але на щастя повернулася швидше, відбувши тільки 7 важких літ. Мати Федора Степанівна багато читала, ділилась майстерністю вишивки, згадувала ті пам’ятні пісні молодості і страждань для сина і для молоді села.
Тому й недивно, що по-своєму вкладає у вірші святу любов до України М. Вершигора. А подальша доля Михайла Миколайовича – в праці і в творчості. З 1959 року працював вчителем у Кременецькій музичній школі. Після армії повернувся в Почаїв, де викладав клас фортеп`яно до 1968 року. Від 1968 року і до виходу на пенсію працював викладачем по класу домбри в Заліщицькій музичній школі.
Перший вірш, як пригадує, написав в Кременці і надрукував в районній газеті. Ця поезія появилась у весняну пору. З тих пір відчув магію поетичного слова.
У доробку Михайла Вершигори є прозові новели «Синова груша», «Задача», «Це не повинно повторитись», має понад 35 афоризмів, полюбляє і сатиричні мініатюри.
Презентація поетичної збірки «Пастелі зеленого літа» відбулась у бібліотечній вітальні «Літературні зустрічі».
Михайло Миколайович Вершигора – активний читач бібліотеки, відвідує літературні заходи, зустрічі з місцевими поетами, знаними гостями – письменниками України. А ще він постійно читає районну газету «Колос».
Напередодні ювілейних дат заліщицької районки Михайло Миколайович уважно знайомився зі своїми публікаціями, а також з інформаціями про пам’ятні для нього події з життя району.
Ольга Тракало,
директор Заліщицької ЦБС
